РЕАЛІЗАЦІЯ КРЕДИТОРОМ МІР ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЯК СПОСОБІВ САМОЗАХИСТУ В ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИНАХ

Анотація

Стаття присвячена питанням реалізації мір цивільно-правової відповідальності як способів самозахисту в договірних відносинах. Вказується, що традиційно міри цивільно-правової відповідальності визнаються санкціями, які, серед іншого, застосовуються у випадках перевищення допустимих меж самозахисту. У статті вказані міри досліджуються з точки зору їх правової природи як способів захисту прав, що можуть бути реалізовані особою самостійно, без звернення до юрисдикційних органів. Авторка вказує, що самозахист у цивільно-правових відносинах зумовлений потребою захистити інтереси сторін договору від недобросовісної поведінки контрагентів. При цьому основоположний принцип свободи договору дозволяє сторонам попередньо врегулювати питання відповідальності на випадок порушення зобов’язань, зокрема щодо компенсації збитків, сплати неустойки тощо. У статті вказується, що в українському законодавстві поняття «відповідальності» та «захисту» відсутнє, а підхід до їхнього застосування залишається дискусійним. У статті аналізуються такі міри цивільно-правової відповідальності, як відшкодування збитків, неустойка та втрата завдатку. Авторка вказує, що ці міри можуть реалізовуватися стороною договору в порядку самозахисту у випадку, якщо вимога до боржника буде задоволена ним добровільно. При цьому, сам зміст вимоги і є механізмом спонукання до добровільної сплати неустойки, завдатку чи відшкодування збитків. У статті вказується, що відшкодування моральної шкоди як спосіб захисту цивільних прав не може реалізовуватися кредитором в порядку самостійного захисту з огляду на його правову природу. Доводиться, що дотримання правового механізму здійснення самозахисту учасниками договірних відносин дозволяє самостійно реалізувати деякі міри цивільно-правової відповідальності на випадок невиконання чи неналежного виконання контрагентом своїх зобов’язань. Авторка приходить до висновку, що самозахист як форма захисту прав є важливим механізмом у приватно-правових відносинах, де державний примус має бути зведений до мінімуму. На підставі цього авторка вказує, що застарілою є думка про реалізацію мір цивільно-правової відповідальності через призму державного примусу.