ОБМЕЖУВАЛЬНІ ЗАХОДИ: ПІДСТАВИ ЗАСТОСУВАННЯ

Анотація

У статті надано визначення обмежувальних заходів до кривдника як складової частини системи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, що визначається відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», які застосовуються у межах кримінальної юрисдикції. Крім того, проводиться розмежування понять «обмежувальні заходи», «обмежувальні приписи», «терміновий заборонний припис» при тлумаченні відповідних норм. Доводиться, що обмежувальні заходи, визначені у Кримінальному кодексі України та Кримінально процесуальному кодексі України (далі - КК України та КПК України) не є тотожними через те, що мають окремі відмінності у формах прояву та підставах застосування. Встановлено підставу застосування обмежувальних заходів за ст. 91-1 КК України через аналіз її складових. Визначено, що фактична складова підстави застосування обмежувальних заходів полягає у тому, що відповідні заходи застосовуються в інтересах потерпілого. При цьому доводиться, що думка потерпілого не є визначальною для суду, при вирішенні питання про необхідність застосування обмежувальних заходів. Запропоновано виділяти матеріально-правову підставу, яка містить два елементи, а саме: якісно-особливі кримінальні правопорушення та сукупність заходів державного реагування, які реалізуються до особи, яка вчинила відповідне посягання. У межах дослідження першого з визначених елементів матеріально-правової складової підстави застосування обмежувальних заходів доводиться помилковість використання терміну «злочин». Вказується, що поза межами правового регулювання залишаються кримінальні проступки, низка з яких може бути пов’язана з домашнім насильством. Пропонується нормативно закріпити конструкцію «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». В межах дослідження другого з визначених елементів матеріально-правової складової підстави застосування обмежувальних заходів здійснюється аналіз форм державного реагування у межах реалізації яких можливе застосування обмежувальних заходів, а саме: покарання, звільнення від покарання та звільнення від кримінальної відповідальності. Набуло подальшого обґрунтування те, що обмежувальні заходи можуть бути застосовані лише у випадках засудження особи до основного покарання із подальшим його відбуванням у вигляді громадських робіт, виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців. Разом із тим, зазначається, що з огляду на наявність широких меж інтерпретації зміст поняття «покарання, не пов’язаного з позбавленням волі», що використовується у ч. 1 ст. 91-1 КК України потребує уточнення шляхом вказівки на перелік тих покарань.